Чимало педагогів чекають, коли ж нарешті зміни завершаться

і згори прийде наказ: де, коли і за якими напрямками

проходити підвищення кваліфікації. Але все навпаки:

за місяць вчителі матимуть можливість вчитися

на будь-якій потрібній і цікавій їм програмі,

не звертаючи уваги на ліцензії організації і на те,

чи акредитована програма.

Як вчителів намагалися уніфікувати

Сутність Нової української школи в тому, щоб брати відповідальність на себе, вибудовувати індивідуальну освітню траєкторію. Але можна зрозуміти тривогу людей: атестація в нас завжди була пов’язана з підвищенням чи зниженням зарплати і навіть ризиком втратити роботу. Чому різноманіття в покращенні майстерності ще досі видається частині педагогів дивним? Відповідь на це дає бекграунд — історія підвищення кваліфікації вчителів.

Майже сторіччя тому значна частина вчителів мала лише початкову освіту та кілька місяців педагогічних курсів. Тож атестацію ввели, щоб відокремити професіоналів з вищою освітою. За основу взяли документ аж 1819 року. Головна вимога до вчителя — благонадійність. Але якщо в 19 сторіччі йшлося про відвідування церкви та відданість царю, то в 20 — про знання ідеології та політичну грамотність. Вчителів розпитували щодо відвідуваності та успішності учнів, але ці цифри ніхто не перевіряв. А ось звання та грошові надбавки давали пожиттєво і позбавляли їх лише через суд. У 1940–60 роки через брак вчителів про підвищення кваліфікації майже забули. А ось у 1972 році виникла сучасна система педагогічних звань та кваліфікаційних категорій і чинна донедавна процедура обов’язкової атестації раз на 5 років.

У ті бюрократичні часи вважалося: у будь-якому виді діяльності підвищують ефективність розподіл за категоріями та «стимуляція рублем». Тоді ж ввели типові навчальні плани, за якими підвищували кваліфікацію всі вчителі, адже мета була — уніфікувати навчання і виховання «майбутніх будівників комунізму». Утім, ніхто не перевіряв тоді, як вони засвоєні. Зважали лише на стаж роботи та заохочення. Існували рознарядки: скільки, приміром, спеціалістів вищої категорії має бути.

Як і де вчителі тепер зможуть підвищувати кваліфікацію

Типове положення про атестацію педагогічних працівників України, затверджене МОН 20 серпня 1993 року, майже переписане з радянського 1974 року. До цієї сумної спадщини додалися лише спроби виміряти ефективність вчителя за успіхами учнів (кількість перемог в олімпіадах, медалістів) та активністю (участь у конкурсах, конференціях). Людський фактор, на жаль, був вирішальним: які стосунки у вчителя з керівництвом школи.

За кордоном: вчитися до… банку

Є чимало країн, де ідея підвищення кваліфікації вчителя йшла не згори, а від педагогів, бо від цього залежала конкурентоспроможність на ринку праці. А за кваліфікацію співробітників відповідають школи, тож саме вони дбають про сучасні знання та вміння для вчителів. Наприклад, у США заклади освіти запрошують до себе фахівців з різних методик, авторів підручників. Вони обирають з переліку тренінгів і програм, зважаючи на їхню вартість, немов на концерт запрошують «зірок» та менш відомих співаків. В Японії навпаки: школи визначають потреби вчителів і формують заявку. А громадські організації готують програми під конкретні запити. У Фінляндії за кваліфікацію вчителя відповідає директор школи. У країнах Балтії діє «принцип ярмарку»: у загальному реєстрі вчителів напроти кожного прізвища позначаються всі пройдені курси, тренінги, і саме від цього залежить зарплата, яку пропонують педагогу школи. А репутація закладу освіти залежить від того, наскільки кваліфікованих вчителів вони запросили.

Найпопулярніші теми для підвищення кваліфікації:

• навчання носіїв інших мов — США,
• навчання обдарованих учнів — Німеччина,
• інклюзія — Швейцарія,
• встановлення дисципліни — Нідерланди,
• психологічний саморозвиток — Фінляндія.

Академічний підхід до організації професійного розвитку зберігається у Великій Британії, Данії, Норвегії, де такі послуги надають університети та академії. У більшості країн — наприклад, Фінляндії, Австрії, Іспанії, Італії, Швеції — цим займаються недержавні організації та об’єднання вчителів. Цікаво, що в Німеччині педагогів тренують також церкви, банки та видавництва. Там, де атестація означає перевірку знань, її проводять не чиновники, а колеги, громадські організації, а в Німеччині додають бали за вчителювання, виставлені батьками учнів.

Що має зробити педрада

Як відомо, тепер в Україні офіційно підвищувати кваліфікацію вчитель має щороку по 30 годин. Чи багато це? В Австрії вчителі приділяють удвічі менше часу професійному зростанню. А ось у Нідерландах — у 5,5 разів більше.

Хто має визначати, на що витратити ці години? За НУШ, це — право вчителя. Адже потреби педагога (який у нього є професійний дефіцит) не можна визначити згори. Потім свої запити педагоги мають узгодити між собою на педраді. Власне, її треба відродити як реальний орган, адже в багатьох школах педради не проводилися, існували лише на папері, а рішення оголошувала адміністрація.